Координація та взаємодія органів державної влади у сфері захисту фінансових інтересів України та Європейського Союзу

Відносини координації та взаємодії органів державної влади набувають адміністративно-правового характеру за умови, що вони виникають і здійснюються на підставі норм адміністративного права. Вимога частини другої статті 19 Конституції України зберігає своє значення й у випадках узгодженої діяльності кількох органів: кожний із них зобов’язаний діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією і законами України. Досягнення спільної мети, отже, не усуває компетенційної відокремленості органів і не дає одному з них права перебирати повноваження іншого.
Закон України «Про Кабінет Міністрів України» відносить спрямування і координацію роботи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади до повноважень Уряду. Закон України «Про центральні органи виконавчої влади» також використовує координацію для позначення організаційного впливу в системі виконавчої влади. Проте зміст координаційного зв’язку визначається не його назвою, а наданими законом повноваженнями та правовими наслідками рішень координуючого суб’єкта.
Класична доктрина відносить координацію до організаційних зв’язків поряд із підпорядкованістю, підконтрольністю і підзвітністю. Водночас допускається координація юридично рівноправних управлінських структур, зокрема на договірній основі. Звідси випливає, що координація не обов’язково утворює вертикальний владний зв’язок; вона може слугувати способом погодження діяльності суб’єктів, кожний із яких зберігає визначену законом компетенцію.
У досліджуваній сфері координація має організаційне призначення. Захист фінансових інтересів України та Європейського Союзу належить до відання різних органів, кожний із яких застосовує надані йому правові засоби. У межах національного механізму окремі завдання щодо виявлення невідповідностей, здійснення контрольних заходів, передання матеріалів та усунення наслідків порушень віднесено до повноважень різних суб’єктів. Саме розподіл повноважень між ними зумовлює необхідність належної координації та взаємодії.
Координуючий суб’єкт не набуває загального права керувати всіма учасниками. Він може визначати канали обміну інформацією, погоджувати послідовність дій, організовувати спільний розгляд питань, запобігати дублюванню та узагальнювати результати. Обов’язкова вказівка, проведення перевірки чи застосування заходу реагування допустимі лише за наявності окремо встановленого повноваження.
Координацію треба відмежовувати від підпорядкування. Останнє передбачає стійкий вертикальний зв’язок і владні повноваження вищого органу щодо нижчого. Міжвідомча координація такого загального зв’язку не породжує. Наявність спеціального координатора є типовою для інституційно оформленого механізму, однак сама собою не надає йому права втручатися у вирішення справ, віднесених до відання іншого органу.
Контроль має інше безпосереднє призначення: встановлення фактичного стану та оцінювання відповідності діяльності вимогам законодавства. Застосування передбачених законом заходів реагування є правовим наслідком установлених порушень і залежить від компетенції відповідного органу. Нагляд також пов’язаний із перевіркою додержання законності. У працях про координаційну діяльність прокуратури обґрунтовано підкреслюється її організаційний характер і неприпустимість ототожнення з наглядом. Отже, участь у координації не створює контрольних чи наглядових повноважень без прямої нормативної підстави.
Взаємодія виявляється в погодженому здійсненні учасниками конкретних дій. Якщо координація відповідає на питання, як упорядкувати діяльність кількох органів, то взаємодія показує, яким чином вони реалізують свої повноваження у зв’язку один з одним. Вона дістає вияв у конк- ретних погоджених діях суб’єктів, що здійснюються в межах наданих їм повноважень і у визна- чених правом формах.
Такими формами можуть бути інформаційний обмін, погодження рішень, виконання запитів, направлення матеріалів за належністю, спільне планування, робочі групи та сприяння під час перевірок. Їх перелік залежить від правового становища учасників і предмета діяльності. Контроль при цьому залишається самостійною функцією: взаємодія може забезпечувати його організацію, але не замінює контрольного повноваження.
Узгодженість дій не означає їх однаковості. Кожний орган виконує власне завдання і використовує надані йому засоби. Саме розподіл функцій породжує потребу у взаємодії. Для неї істотна не повна рівність учасників, а збереження компетенційної самостійності: дія одного органу може створювати передумови для діяльності іншого, проте не дає права підміняти його рішення.
Взаємодію слід відрізняти і від співробітництва. Останнє може охоплювати тривалі партнерські відносини, навчання, консультації та обмін досвідом, не завжди пов’язані з виконанням конкретного владного повноваження. Взаємодія в національному механізмі має визначений зв’язок із виконанням завдань його учасників. У статті 325 Договору про функціонування Європейського Союзу для позначення відносин між компетентними органами держав-членів і Комісією використано поняття cooperation. Тому його не слід автоматично ототожнювати з нормативною категорією «взаємодія», що використовується в законодавстві України.
Доктринальні підходи до співвідношення координації та взаємодії різняться: поняття ототожнюють, одне визнають формою іншого або розглядають їх як самостійні явища. Для національного механізму переконливішою є остання позиція. Ототожнення нівелює різницю між організуючим впливом і безпосередніми діями, а віднесення одного поняття до роду іншого не враховує, що взаємодія можлива й без постійного координатора.
У досліджуваному механізмі координація переважно виконує організаційну функцію, забезпечуючи погодження діяльності його учасників, тоді як взаємодія виявляється у конкретних взаємопов’язаних діях цих учасників. Координаційні дії можуть здійснюватися у формах взаємодії, наприклад під час спільного засідання або погодження проєкту рішення, однак це свідчить про взаємопов’язаність, а не тотожність понять.
Координацію органів державної влади у сфері захисту фінансових інтересів України та Європейського Союзу доцільно визначити як урегульовану адміністративно-правовими нормами організаційну діяльність, спрямовану на погодження мети, завдань, послідовності й способів діяльності суб’єктів, кожний із яких діє в межах власної компетенції.
Взаємодія в цій сфері становить погоджене здійснення органами державної влади в межах їхньої компетенції взаємопов’язаних дій у передбачених правом організаційних і процедурних формах. Акцент на взаємній зумовленості дає змогу відрізнити взаємодію від абстрактної спільності: дія одного учасника повинна мати юридичний або фактичний зв’язок із належним виконанням повноважень іншим.
Нормативна формула «координація взаємодії» відображає цей зв’язок. Об’єктом організуючого впливу є погоджена діяльність органів, а не їх компетенція чи загальне функціонування. За такого розуміння нормативна конструкція «координація взаємодії» набуває самостійного змісту за умови, що нормативний акт визначає суб’єктів координації та взаємодії, їхні повноваження, форми зв’язків і правові наслідки відповідних дій.
Чинне регулювання загалом підтверджує таке розмежування. Постанова № 1110 передбачає Міжвідомчу координаційну раду та спеціальний порядок міжвідомчої взаємодії. Міжвідомча координаційна рада є тимчасовим консультативно-дорадчим органом Кабінету Міністрів України. Такий статус не наділяє її загальними повноваженнями адміністративного керівництва суб’єктами взаємодії; юридичне значення її діяльності визначається завданнями та формами роботи, установленими Положенням.
Після змін 2024 року функції Служби координації боротьби із шахрайством покладено на Державну аудиторську службу України. Йдеться про спеціальні координаційні та інформаційні повноваження чинного центрального органу виконавчої влади, а не про створення органу з універсальною владою над учасниками. Їх зміст і межі повинні визначатися у взаємозв’язку постанов № 43, № 1110 і №1031.
Міжвідомча взаємодія здійснюється через визначення уповноважених осіб, обмін інформацією, внесення і розгляд повідомлень про невідповідність, запит додаткових відомостей та передання інформації компетентним органам. Це конкретні форми реалізації взаємних прав і обов’язків. Їх належне застосування потребує чітких строків, вимог до змісту повідомлень, правил захисту інформації та відповідальності за її достовірність.
Офіційне визначення ролі AFCOS у Європейському Союзі також поєднує координацію зі співробітництвом. Національна служба забезпечує зв’язок з OLAF і, залежно від внутрішньої організації держави, координує законодавчі, адміністративні та розслідувальні завдання, пов’язані із захистом фінансових інтересів Союзу. Це не встановлює єдиної моделі підпорядкування, а залишає визначення місця і повноважень AFCOS національному праву.
Стаття 325 Договору про функціонування Європейського Союзу послідовно розрізняє координацію дій держав і співробітництво компетентних органів із Комісією. Стратегія передбачає участь різних органів у запобіганні, виявленні, розслідуванні та усуненні наслідків порушень. Здійснення відповідних заходів не змінює встановленої законом компетенції цих органів, що випливає із загальних вимог до діяльності суб’єктів публічної влади.
Подальше вдосконалення регулювання має полягати не в заміні формули «координація взаємодії», а в послідовному розкритті її змісту. Нормативні акти повинні окремо визначати суб’єкта й обсяг координаційних повноважень, коло учасників і форми взаємодії, а також контрольні повноваження та заходи реагування. Таке розмежування дає змогу встановити правові наслідки рішень і запитів, строки їх виконання та відповідальність кожного учасника.
Висновки. Координація та взаємодія органів державної влади у сфері захисту фінансових інтересів України та Європейського Союзу є пов’язаними, але самостійними адміністративно-правовими категоріями. Їх спільною ознакою є спрямованість на погоджене досягнення визначеної законом мети; відмінність полягає в безпосередньому призначенні. У досліджуваному механізмі координація переважно виконує організаційну функцію, а взаємодія виявляється у конкретних взаємопов’язаних діях його учасників.
Координація у досліджуваній сфері становить урегульовану адміністративно-правовими нормами організаційну діяльність, спрямовану на погодження мети, завдань, послідовності та способів діяльності суб’єктів, кожний із яких діє в межах власної компетенції. Взаємодія виражається в погодженому здійсненні цими суб’єктами взаємопов’язаних дій у встановлених правових і організаційних формах. Поняття не перебувають у простому співвідношенні роду і виду.
Формула «координація взаємодії органів державної влади» має самостійне юридичне значення: предметом координаційного впливу є спільна діяльність органів, а не їх компетенція як така. Координацію не можна ототожнювати з підпорядкуванням, контролем або наглядом, а взаємодію – зводити до інформаційного обміну.
У нормативних актах доцільно послідовно розмежовувати координаційні повноваження, форми і процедури взаємодії та контрольні заходи. Окремого нормативного визначення потребують правові наслідки невиконання встановлених обов’язків, зокрема недодержання строків надання інформації та інших обов’язкових вимог у межах механізму.
